У теплу, світлу днину, обіпершись на залізні рами воріт власного подвір’я, під тінню сріблястої ялини та широколистої липи, у теплому безрукавному кожушку, з непокритою головою, яку уже давно засіяла щедра срібляста паморозь, що немов ота срібляста ялинкова читина, міцно тримається голови, з живими іскринками в очах споглядає місто, по-осінньому чисте голубе небо і, взагалі, плин життя поважного віку чоловік.
Це – Йосиф Якимович Білас – шановна, хоч зі своєї скромності мало публічна у Трускавці людина, Заслужений лісівник України, справжній патріарх лісу, славний нащадок і продовжувач династії лісничих-Біласів.
В Україні, напевне, не знайдеться такого працівника лісу, у роді якого лісниками-гайовими, лісничими були прадід, дід, батько, а згодом син, внук і правнук. Ну, за правнука Йосифа Біласа, півторарічного Юліана, як майбутнього лісничого ще рано говорити. Але дідусь, вірніше, прадідусь Йосиф (бо дідуся, який називався теж Юліан, два роки тому схоронили), беручи оце крихітне дитятко на руки, яким не може натішитися, має надію, що і він піде второваною стежиною своїх предків. У цьому не сумнівається і внук Йосифа Якимовича Михайло, який уже рік, як після закінчення Львівського лісотехнічного інституту працює лісничим на Уличнянському лісництві. Бо коли народився синочок, якого назвав на честь батька Юліаном, він, за народним повір’ям, при першому купанні дитини встиг випередити своїх маму та дружину і покласти у ванночку речі, без яких не обходиться жоден лісник – мисливські набої.
- Ви хотіли, щоб він був лікарем чи інженером. Ні! Він буде лісничим, як дідусь, тато, я…, – серйозно, з твердим переконанням сказав Михайло.
…Стоїть, стоїть біля своєї брами біловолосий як святий Миколай патріарх лісу Йосиф Білас. На його не по літах свіжому обличчі промайне немов теплий сонячний промінчик тиха усмішка, що враз зникає, і тінь журби падає на чоло, застеляє мрякою очі. Які думи оповивають його світле чоло? Які спогади виринають з лету літ? Чи може когось очікує-виглядає оцей поважний, сповнений шляхетного гонору, статечної постави чоловік?
О, є що згадати Йосифу Якимовичу. Є чим потішити душу, є від чого затужити серцю. Є… І не відмахнутися від тих споминів. Вони приходять в будь-яку мить: з подихом вітру про мисливські мандри, з шелестом листя про лісові дуби-велети, з тишею, що затаїлася в самотній світлиці, яка ось-ось розвіється від приємного голосу дружини… Та ні. Все, мов сон. Нема уже мисливських пригод, нема лісових мандрів, і ЇЇ нема…Є тиша, є смуток непоправної втрати…Вона, ця тиша, запанувала в його оселі давно, буде років тринадцять, як востаннє попрощався зі своєю дружиною Валерією. А потім … Бодай не згадувати. Важким тягарем впала на його серце доля сина Юліана. Молодим, занадто молодим відійшов… А гордився ним. І гордиться дотепер, бо пішов його шляхом. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут, працював лісничим у Трускавецькому, а згодом у Рудківському лісництвах, головним лісничим Дрогобицького лісгоспу, а згодом і його директором. Став Заслуженим працівником сільського господарства України. Привів на світ сина Михайла та донечку Юлію…
Та нема, щоб лиш тугою віяло в душу. Життя Йосифа Якимовича рясніє барвистими сторінками радості, здобутків, задоволення сімейним станом.
Та перш, ніж розпочати життєпис Йосипа Біласа, розгорнімо на хвильку його родословну.
Її скрупульозно вивчала і складала внука Юля. Вона довідалася, що прадідом Йосифа Якимовича був Павло Білас. Очевидно те, що був він з багатого роду, служив гайовим, бо ця престижна посада по спадковості пішла від роду до роду.
Дідусем Йосифа Біласа був Іван Білас. Про нього в родині знають більше. Служив він за Австрії і Польщі гайовим неподалік від Трускавця, у Колпці. Його дружина Єва Бурик походила з Трускавця і саме по її лінії Біласи були посвоячені з родом відомого народного месника Василя Біласа. Брат Івана Біласа Петро був гайовим на Широкому Полі, як їхати на Помірки, і мешкав у Трускавці.
Батько Йосифа Біласа Яким народився у вересні 1898 році. Працював недовго гайовим з батьком у Колпці. Одружився у 1921 році на Марії Пужаковській із заможної родини зі Стебника. Тут у них 16 січня 1922 року і народився Йосиф Білвс, наш славний лісівник, про якого ведемо мову. Від цього дня і починаються писати життєві сторінки Йосифа Біласа.
Невдовзі Якима Біласа переводять на службу у велике повітове лісництво у с. Крехівці, що в Долинському повіті на Станіславщині, тепер Івано-Франківщині. Малого Йосифа залишають на вихованні батьків дружини у Стебнику. А у сім’ї Якима Біласа першого серпня 1924 року появився на світ другий синочок – Михайло, якому доля світила стати Народним художником України, відомим і поза межі держави митцем ткацьких полотен з вовни.
Згодом Якима Біласа переводять на службу у село Медвежа Дрогобицького повіту. Тут проходять дитячі та юнацькі роки Михайла. Йосиф, старший син, живе у Стебнику. Коли братам випадало якийсь час пожити разом, то проводили час цікаво і весело. Батько водив їх лісовими стежками, розповідав про віковічні дерева, життя звірів та птахів. Уже тоді Йосифа більше цікавило життя лісу та його мешканців, а Михайло віддавав перевагу розмаїттю квіткових барв, вишивкам на полотні синіми нитками. Вони обидва, звичайно, у різні роки успішно закінчують навчання в гімназії у Дрогобичі. Згодом Михайло пішов творчо дорогою митця, хоч мріяв стати артистом. Йосиф пішов шляхом батька і вступив у Болехівську лісову школу-гімназію. Так їх дороги розійшлися, хоч час від часу перетиналися: за сімейним Різдвяним та Великодним столом, у дні іменин батьків і в сумні години їх похорон, на виставкових імпрезах Михайла, хрестинах синів та внуків…
…Приємно думати, згадувати Йосифу Біласу під легкий шепіт липи та приємний затінок сріблястої ялини, які привіз зі свого розсадника (шкілки) у ті далекі п’ятдесяті роки, коли працював у Рудках лісничим. Посадив їх тут, біля воріт його тесть. Кожного року липа дає Йосифу Якимовичу не одну жменю запашного цвіту для гарбати, а ялина дарує свіжу прохолоду і нев’янучу красу. Так, так, любі мої деревця, ви уже дорослі, а до мене ось-ось прийде в гості дев’яносто перший та спитає – як живеш, що доброго зробив, Йосифе, за свій вік? Чи маєш радість, втіху на старість? Відповім – гріх було би сказати, що зле живу. Добре. Дай Боже здоров’я моїй дорогій невістці Наталії, яка дбає про мене. Тяжке горе вона перенесла, ой тяжке… Як сина мого, Юлька… (недоговорив, Гіркий комок здавив груди, старенькі очі ридали…). Вона працює вчителем німецької мови у другій школі. О, то золота дитина! Добре в неї серце. Як моя відійшла, царство їй Небесне, не було дня, аби не згадала про мене, не запросила до себе … Та й моєї старої оселі не минає, забіжить, порядок наведе… Золота дитина. А радість маю, велику радість і втіху. Дай Боже кожному таку. Маю ще сина Володимира, який живе і працює в Німеччині. Не забуває про мене, коли приїжджає, то обов’язково навідається.
Маю внука Михайла, який працює лісничим. та внучку Юлію. Здібна і наполеглива дитина. Уже без батька успішно закінчила навчання, зараз кандидат юридичних наук, працює помічником судді в області. Є і правнук Юліан. Смішне дитя, боїться моїх вусів… І світла та тепла хвиля торкається серця дідуся, усміхом проміниться лице.
А що доброго зробив? Якби Йосифу Якимовичу довелося складати звіт перед громадою, то міг би сказати коротко, але змістовно і мудро – робив тільки добро: засівав святу землю на радість і користь людям, звірині та птаству лісом буйнолистим. Вирощені, викохані, бо тільки з любов’ю трудився Йосиф Білас біля своїх ялиць, смерек, кленів, дубів … Вони й зараз ростуть, радують своєю красою світ Божий, служать для потреб людям.
Від батька Якима та діда Івана взяв у спадок цю любов до лісу і як естафету передав її синові, внукові…
По закінченню навчання в Болехові мав намір піти на вищі студії, та завадила війна. Мали забрати на фронт, та через травму руки залишився дома. Влаштувався у Дрогобичі на лісозаготівельну базу приймальником дерева, яке відправляли на Донбас. Згодом став директором цієї бази. Через якийсь час Йосифа Якимовича призначають лісничим у Великі Мости Самбірського району. Були це 50-і роки, часи ще важкі і небезпечні. Ще діяла ОУН-УПА. По лісах у схронах перебували повстанці. За ними безустанно нишпорили каральні загони .Йосифу Якимовичу доводилося не раз зустрічати у лісі озброєних людей, але все для нього обходилося мирно. Якось навіть спочивав на криївці, де перебували повстанці. У свій час він навіть знався з Романом Різняком, у дитинстві грали разом в футбол, бували на забавах. Та ніколи жодним словом Йосиф Білас не проговорився про побачене чи почуте у відповідних органах, хоч спроби вивідати в нього цікаву інформацію були. У той час він вступає на заочне відділення Львівського лісотехнічного інституту. Відпрацювавши років десять у Великих Мостах, переходить на лісництво у Рудки, де працює лісничим 23 роки. Це був особливо плідний період у його житті. Тут Йосиф Якимович з особливим завзяттям та натхненням віддається лісовій справі: займається вирощенням сіянців, розсадженням їх, санітарною очисткою лісу, лісозаготівельною справою. На своєму розсаднику він вирощує різні види саджанців: тисячі смерек, ялиць, модрин, бука, плодових дерев, декоративних кущів. Вирощеними у його розсаднику деревцями озеленили більшу половину Трускавця.
Як спеціаліст-лісівник для набуття досвіду побував на Волині, в Біловежській Пущі, в Умані, де побачив знаменитий парк «Софіївку», в Криму – «Нікітському ботанічному саду», на Закарпатті. У Йосифа Біласа виникає задум створити подібний парк у себе , на Рудківщині. Його ідею підтримали і в районі, і в області. Хотів зробити цей парк так, щоб усі дивувалися – гарно, акуратно, з незвичними деревами і кущами. Але тут треба творче мислення, художній хист. Де взяти такого чоловіка? І тут згадав – та брат Михайло прекрасний художник! О, та він зробить не парк, а відочок. Брат радо взявся допомагати братові. Михайло їздить по мальовничих місцях країни, знайомиться з парками, культурою деревонасаджень, підбирає дерева, які би творили гарну живу композицію, малює ескізи. І у 1962 році під керівництвом Йосифа Біласа у Рудківському лісництві, на місці, де був пустир та розруха, створюється дивовижний малюнок з живих дерев – дендропарк площею 52 гектари, у який брати вклали і душу, і серце. Він став визначною пам’яткою лісового мистецтва не лише для Рудок, Самбірщини, але й України. На території цього диво-парку росте 240 видів і 80 форм дерев і чагарників, які привозив Йосиф Якимович з різних куточків України, Союзу та інших країн світу. Сюди приїжджали міністри з Києва, Москви та інших республік, науковці, гості з-за кордону – хвалили, дивувалися, вивчали. Дотепер мешканців та приїжджих милують око розкішні композиції з декоративних дерев та кущів, сріблясті ялини та смереки, модрини та магнолії, дивовижна груша верболиста, яка щоліта плодоносить грушами.
Старання та успіхи у веденні лісового господарства, створення дендропарку, вклад у піднесення виробничої культури були належно відмічені керівництвом і громадою – Йосифу Біласу, першому серед лісничих Львівської області було присвоєно почесне звання «Заслужений лісівник України».
Рудківчани, розповідає пані Наталія, невістка Йосифа Біласа, яка час від часу буває у цьому місті зі сином Михайлом, бо й сама рудківчанка та з лісничого роду, добре пам’ятають працелюбного і по-чоловічому красивого лісничого з Трускавця, запитують, як його здоров’я, і щиро дякують за створений його руками дендропарк. А він у Йосифа Якимовича, а пізніше і в його сина Юліана, який теж тут працював, був доглянутий і красивий, мов коштовна шкатулочка. Вдячні мешканці цього містечка присвоїли Йосифу Біласу звання «Почесний громадянин Рудок».
Як і його батько Яким, Йосиф Білас був неабияким мисливцем. Бродив по полях, лугах та лісових нетрях Прикарпатського краю. Полював на дикого кабана, козуль, але кізок ніколи не стріляв, хіба цапків. Такий був закон у Біласів, і ніхто його не сміє порушити. Часто компанію йому складали син Юліан, головний лікар санаторію «Карпати» Лев Грицак, мисливці з лісництва та області.
Якось вислідили кабана. Хтось з мисливців вистрілив і поранив звіра. А цей навтьоки і зник з очей. Пішли по його сліду. Невдовзі Йосиф побачив дика, що лежав на траві. Гадав, що він уже не живий і підійшов ближче, навіть рушниці не приготовив. Раптом кабан зривається на ноги і, вистромивши громадні ікла, всією тушею навалюється на мисливця. Йосиф Якимович встиг лише звести руки вгору, вхопити бородача за вуха та повалився на землю. А цей норовився вп’ясти в нього свою щетинисту морду, розірвати крутими іклами, та чоловік міцно тримав за вуха. Тут, на щастя, підбіг головний єгер і, вибравши зручний момент, але з великим ризиком для Біласа, вистрілив у тварину. На мисливцю був пошкоджений лише одяг, довго боліли руки та тремтіли нерви, але був здоровий і неушкоджений.
У старому, але затишному будинку Йосифа Біласа, на мансарді зберігаються чудові мисливські трофеї: ріжки цапків, ікла диків, великі роги оленів, які купляв, різна амуніція для полювання. Будь-який музей міг би гордитися такою колекцією. Є у Йосифа Якимовича дорога і пам’ятна для нього річ – витканий із добротної вовни килим з гарним візерунком, який отримав у подарунок від брата Михайла як його дипломний твір. Ця робота, каже пан Йосиф , ще ніде на ніяких виставках не була. А ще є у Йосифа Якимовича безліч різноманітних кактусів, які сам доглядає, як колись доглядав ліс. Це приносить йому задоволення.
Хтось може подумати, що Йосиф Білас замкнувся у своїй хаті, вибрав одинокість і самотність. Ні, він ніколи не був самотнім, бо до нього часто навідуються невістка та внуки, буває і син Володимир, коли приїжджає з Німеччини.
А що любить побути на самоті, то від тоді, коли відійшла дружина. Але він її, цю короткотривалу самоту, заповнює голосним мовленням радіо, що звучить на всю хату, щоденним читанням молитви з молитовника, що лежить на його столі, Святою Літургією в церкві св. Миколая, на якій буває кожної неділі, і чеканням…Ось-ось подзвонить невістка, або прийде і скаже:
- Ходімо, тату, до нас.
І він збереться, і піде. Піде до давньої батьківської хати, де його чекає привітна і щира невістка, тепла і затишна сімейна атмосфера, добре і цікаве слово любого внука Михайла, веселий дитячий лепет маленького правнука Юльця, привітний та міцний потиск руки брата Михайла, який живе в одному будинку з племінником, та запашний обід на столі.
Андрій Говіщак, газета “Франкова криниця Підгір’я”
