Мисливське господарство, яке діяло у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст., ґрунтувалося на принципі права користування мисливськими тваринами власником земельної ділянки. Право на організацію мисливського господарства належало власнику земельної ділянки при умові, що у його власності знаходиться визначена законом площа суцільної земельної ділянки.
У Галичині в основу мисливського закону покладалась німецька юридична парадигма. Вона прив’язувала право на полювання до власності на землю. Відповідно до Галицького Мисливського закону 1897 року власник земельної площі, який не мав у власності 115 га землі, був змушений у примусовому порядку долучати свою земельну площу до інших для утворення мисливського ревіру.
Законом від 1927 року визначалося, що були сервітутні обмеження у власника земельної ділянки, яку він мусив здавати в оренду, а при незгоді надати її для ведення мисливського господарства він змушений був оплатити визначену законом суму. Організація надання в оренду мисливських угідь покладалася на державну повітову владу і виключно на конкурентних умовах через аукціон. Угіддя надавалися тому претенденту, який виграв аукціон. Дороги і ріки не входили до мисливського ревіру. Зменшено було й мінімальну пощу мисливського господарства до 100 га. Право реєстрації ревіру надавалося керівнику гміни, а не державному органу повітової влади.
Фізичні особи, акційні товариства, спілки, а також товариства з обмеженою відповідальністю мали право виконувати право полювання через оренду мисливських угідь або за допомогою трьох оплачуваних професійних мисливців. Аналогічні вимоги діяли у мисливських законодавствах Моравії та Німеччини.
Законодавче встановлення мінімально допустимої площі мисливського господарства мало позитивний вплив на збільшення популяції мисливських тварин та раціональне ведення мисливського господарства. З таким підходом, коли власник земельної ділянки мав виключне право на полювання, гальмувалося ведення мисливського господарства, яке мало на меті розведення дичини шляхом проведення біотехнічних заходів, таких як відстріл хижаків, підгодівля тварин у суворі зими, охорона від браконьєрства. Вже в австрійському законодавстві визначалося, що не можна полювати навіть власникам земельної ділянки, якщо її площа менша, ніж 200 моргів (майже 115 га). Оскільки ареал перебування дичини (стація) був досить великим, слід було рахуватися з досить великим землевласником, щоб вести мисливське господарство. Для прикладу, дика свиня під час осінніх мандрівок може проходити за добу 20-40 км. Стація перебування ведмедя сягала площі до 800 га. На даний час ця норма врегульована законом і визначається, що користувачу мисливських угідь надається площа не менша, ніж 3 тис. га. Видно, що полювання, метою якого було лише здобування дикої тварини, перетворилося на ведення мисливського господарства, метою якого стало не лише добування, а й плекання мисливських тварин. І лише за умови наявності дичини у достатній кількості допускалось її добування.
Із прийняттям мисливсько-господарського законодавства визначалися вид і міра відповідальності за його порушення. Законодавство при феодальному ладі визначало лише покарання смертю, тоді як максимальне покарання за найбільш тяжке браконьєрство, згідно з Мисливським законом 1927 року, передбачало покарання у вигляді лише шести місяців позбавлення волі. Простежувався тісний взаємозв’язок між політико-правовим устроєм суспільства та ступенем відповідальності за порушення. На прийняття та виконання законодавства щодо відповідальності за браконьєрство мали вплив цивілізаційні цінності суспільства, де велику роль відігравала християнська мораль, яка була притаманна більшості української нації. У порівнянні з законодавствами інших народів, польське законодавство щодо покарання за браконьєрство було м’якшим. Кошти від реалізації незаконно добутої дичини направлялись у фонд допомоги бідним, що сприяло соціальному порозумінню між багатими мисливцями та бідняками.
Для ефективності ведення мисливства велике значення мало законодавче забезпечення правового статусу осіб, в обов’язки яких входив нагляд за дотриманням мисливського господарства. Погана вмотивованість, низький освітній та моральний рівень мисливських охоронців у Галичині призводив до їх неефективної роботи.
З підвищенням ролі сільського господарства ведення мисливського господарства стало його антагоністом у зв’язку зі збільшенням чисельності мисливських тварин, зокрема, оленів, козуль і, особливо, диких свиней, які у процесі своєї життєдіяльності завдавали великої шкоди сільському господарству.
У Галичині конфлікт між землевласниками та мисливцями мав соціальні й політичні аспекти. Консерватори у Галицькому сеймі підтримували мисливців, а народники та соціал-демократи – селян. У результаті відстоювання селянами своїх інтересів, мисливське законодавство поступово ставало на бік захисту інтересів селянства. Спостерігалася еволюція мисливського законодавства від 1875 року, коли у Мисливському законі Галичини не було врегульовано механізм відшкодування збитків, до скрупульозно виписаного механізму відшкодування у Мисливському законі 1927 р., в якому цьому питанню приділялася третина змісту.
Розвиток мисливського господарства в Галичині поступався іншим краям Австро-Угорської імперії, однак займав важливе соціально-економічне значення в житті населення краю. Мисливські угіддя Галичини займали площу понад 7,5 млн гектарів, з яким понад 4,8 га перебувало в оренді. Оплата за оренду 1 га мисливських угідь (права полювання) була однією з найменших в краях імперії, а щорічні надходження від оренди становили понад 300 тис. крон.
Станом на 1910 р. веденням мисливського господарства в краї займалося понад 9 тис. господарств, з яких понад 3 тис. приватних і майже 6 тис. громадських. У мисливському господарстві працювало понад 8 тисяч працівників.
У 1930-их рр. основними видами, на яких проводилося полювання, були ратичні (олень, дика свиня, козуля), в значній кількості добувалися заєць, із пернатої дичини – дикі качки.
Товарообіг дичини у Галичині вважався незначним. Добуту дичину в основному споживало місцеве населення – 64%. Торгівля дичиною у Галичині найактивніше відбувалася в повітах Поділля та Покуття (Борщів, Снятин), а також – на Повіслі (Краків).
Галицьке мисливське товариство як громадська організація, що діяла на території Галичини з 1876 року, відстоювала інтереси мисливців. Діяльність товариства проявлялась у відстоюванні права мисливців на полювання, дотриманні власниками земельних ділянок норм Мисливського закону, відстоюванні прав орендарів полювання, насамперед, – при відшкодуванні землевласникам шкоди, заподіяної мисливськими тваринами, оплаті за оренду полювання тощо.
Для досягнення своїх цілей товариство використовувало різноманітні звернення до крайових і державних органів влади, у яких зосереджувалась увага на недотримання чинного мисливського законодавства, подання законопроектів до сейму, які б відстоювали інтереси мисливців. Створювалися відповідні форми для стимулювання мисливської охорони та винагорода за виявлення браконьєрів.
У склад мисливського товариства входила вища соціальна група населення того часу – особи, які були мисливцями або мали бізнес у цій галузі. У своїй діяльності товариство намагалося бути аполітичної організацією. У національному плані – це була пропольська організація.
У 1920-их рр. на території Польщі діяло багато громадських мисливських організацій. Абсолютна їх більшість засновувалася на польській культурі. Загострення міжнаціональних відносин відбулися з часу захоплення влади диктаторським режимом на чолі з Юзефом Пілсудським. 1930 р. польська влада розв’язала пацифікацію. В цих умовах домінантою утворення громадських організацій стала не професійна належність, а національність. Тоді утворилось українське Станиславівське товариство «Ватра», яке розвивало національну культуру, традиції, відстоювала інтереси насамперед українських мисливців.
Друкованим органом Галицького мисливського товариства з 1878 року був часопис «Łowiec», який закінчив свою діяльність разом з ліквідацією товариства у вересні 1939 року з приєднанням західноукраїнських земель до складу УРСР. На його сторінках друкувалися матеріали, в яких утверджувалася культура полювання, раціональне ведення мисливського господарства, а також інформація про діяльність товариства та охорону природи. Часопис був знаряддям товариства для лобіювання статутних цілей товариства в запровадженні раціонального ведення мисливства, відстоював інтереси мисливців, орендарів мисливських угідь перед органами державної влади, сільським населенням тощо.